Мереживо життя

Швидко в пам’яті все пропливає,

Тануть в спогадах ритми буття,

Ніби в казці усе промайнуло

Наче ехо  лунає життя.

Все було на життєвій дорозі:

Сльози радості, кохання, печаль.

Та найбільше у пам’яті тліє

Вогник юності, що манить у даль.

 РОМАН ПІД НАЗВОЮ «ЖИТТЯ»

Мені би час вернути літ на двадцять п’ять,

Щоб книгу про життя писати,

Щоб помилки допущені у ній

Могла сама собі я виправляти.

Проте, на жаль, його не повернеш,

Життєві фарби знов не розмішати,

Роман під назвою «Життя»

По-іншому не можна прочитати.
Лиш в спогадах вертаються роки

Ні в юнь, ні в молодість уже не зазирнути,
Як в книгу вже не вклеїш сторінки,

Так і життя назад не повернути.

П’ю, мов вино, життєві миті

І бережу свої щасливі дні,

Бо час пливе мов сонце у зеніті

І молодість вертається лиш в сні.

Не хочеться ще вірити у правду,

Що осінь вже ступила на поріг,

Бо ще життя не втамувала спрагу

І ще в бажань багато є доріг.

Скільки б років не дарувала доля

Їх завжди буде мало для життя,

Бо серце повниться любов’ю

До днів земних і майбуття.

Немов солодкий сон пригадую моменти

Свого життя, що в вирій відліта.

Вони сплелися чарівним намистом

Барвистих днів, як осінь золота.

І дякую я Господу сердечно

За дні свої багаті і літа,

За діточок, онуків і за радість,

Що так відчула щиро і сповна.

Багато чого ми розуміємо... Та шкода, що з запізненням

ЖИТТЯ, мов ПОТЯГ

 Багато чого ми

розуміємо...

Та шкода, що з запізненням.

ЖИТТЯ, мов ПОТЯГ

Хай в голові гуляє думка

Про зміст шаленого життя,

Та всі ми тут, у цьому світі,

Дійдем до власного кінця.

Немов у потяг ми зайшли у нього

Кришталево-чисті в діях і в словах,

І кожен сів на своє місце

Й понісся потяг по вітрах.

Хтось їде у «СВ» вагоні,

Хтось каву п’є в затишному купе,

Хтось тулиться на боковому місці,

Комусь на вухо хтось сопе…

А хтось розмову вже веде солідну,

Розклавши книги, зошити, папки,

Хтось матір утішає в горі,

А хтось чаркує зранку залюбки.

Когось ще захід сонця манить,

А хтось вже мріє про танок,

Там провідник комусь вручає

Від потяга лише квиток.

Попереду ще будуть будні,

Цікаві люди і шляхи.

Ще будуть мандри і дороги

Яскравих барвів кольори.

Та потяг нас везе не вічно,

Його маршрут від А до Б.

Щасливий той, хто в нім змістовне

Життя дорожнє проживе.

Із потяга ми можем вийти,

А потім ще і ще зайти.

Ми можемо шукати там, де ліпше

І все-таки своє знайти.

Людина може в потязі змінити,

І товариство, й думку, що гризе,

І помінятись з кимось місцем

Поки в КІНЦЕВУ привезе.

Проте, на жаль, в житті складніше

І дні занадто дорогі,

Та висновки ми робим пізно,

Лише на станції в кінці.

Така вже доля у людей

Комусь життя дарує рай,

А хтось його попереду тручає.

Хтось на Гаваях каратає час,

А хтось в самотності скучає.

Така вже доля у людей,

Її не можна поміняти.

Вона розписана усім,

І хочемо того чи ні

Ми змушені її прийняти.

*****

Для тих, хто втомився від "поганих новин".

У хвилях моря пливала ВОНА –

Вродлива, горда, статна, мов Цариця

Вже добре впевнена в собі

Та зовсім юна, чарівна устриця.

Ціни собі вона не знала,

Та часто у самотності скучала.

Підводне царство не для неї край,

Її манив небесний рай.

Молюска-подруга до себе запрошала,

Та устриця до скелі відпливала,

А потім матері зізналась,

Що в ясний місяць закохалась.

Від почуттів не тямилась вона

Як знову місяць бачила сповна.

В уяві ніжно обіймала,

Слова сердечні милому казала.

Не стримувала сльози й почуття,

І так спливало молоде життя.

Усі навколо устрицю повчали,

І славою не доброю вінчали,

А вона чекала лиш його

Світлого й коханого свого.

Запідозрив краб закохану царицю,

Як та поспішала у свою світлицю.

Враз камінчик гострий затиснув в правиці

І не стало більше морської сестриці.

Можна жити бідно, можна жити багато,

Та не слід хизуватись і жити пихато.

Краще синицю у руках тримати,

Ніж журавля все життя чекати

У кожного своє ЖИТТЯ, своя ДОЛЯ. Комусь мало хліба, а комусь трешу, хтось купається в розкошах і розвагах, а хтось рахує копійки… Жіноча душевна розмова і пісня легко долають усі життєві проблеми. Пропоную власне словослів’я, проте, ідею для змісту підглянула на просторах НЕТУ.

ЖІНОЧИЙ РІД.
Ну, що ж, дівчата, жіночки, бабусі
Згадаємо радість вже минулих літ?
Без чоловіків, сядемо тихенько,
Й сплетемо у вінок життєвий цвіт.
Хтось на початок виставить шампанське,
А хтось спече смачненькі пиріжки.
Гаряча крапля нам зачепить душу,
Й почнемо щирі наші балачки.
Ви пам’ятаєте, як бігали на танці?
Як хизувались стрункістю фігур?
Як наші дуже скромні сукні
Були в стократ модніші за кутюр?
Ми на побачення не йшли, а всі літали,
І вибирали долю у зірках
Про свого милого питали
У ніжної ромашки, і в серцях.
Ми тоді ціни собі не знали,
А тепер… Кохання не горить.
Що в житті, дівчата, ми пізнали?
Пригадаймо ту щасливу мить.
Заміж вийшли, а вже потім:
Пеленки, кастрюльки, зубки, ходунки…
Підросли вже діти, а пізніше внуки.
Не цікаві стали мода й каблуки.
Мов конячок роки нас позаганяли,
І віддихатись нема коли.
Вже словечка вилились сльозами,
І дівчата пісню затягли.
Про жіночу долю, болі і тривоги,
Радості від років і багатство літ.
Хай живе щасливо, здорово, в любові,
В радості й коханні увесь жіночий рід.

Дощу краплинка стукнула в вікно

І запитала молоду панянку:

«Чому, красуне, знову п’єш вино, 

Чому в сльозах купаєшся до ранку?

Чому квітковий, ароматний чай

Ти налила лише в одне горнятко?

Чому не квітне цвіт життя?

Чому не проростає почуттів зернятко?»

У відповідь краплинці мовила вона:

«Я, моя пораднице, подружко свята,

Свою біль у сльози виливаю,

А  усі принади від життя

Я лише в думках своїх плекаю.

Все в житті моєму вже збулося,

Відлюбилося і забулося.

Відстрадалося, віджурилося,

Полином усе пригірчилося».

Із очей ясних забринів струмок,

До матусі враз підійшов синок.

Обійняв її і протер сльозу.

За вікном в цей час вітер ніс грозу.

Інколи кохання приходить до людини лише раз за все життя. Захоплення, закоханість, пристрасть – ці речі можуть навіть повторюватися, а от почуття, яке змушує думати, мріяти, дихати в унісон з коханим чи коханою, доля обдаровує єдиний раз.

Я ЛИШЕ СВІТЛИНУ ЗНОВУ ПРИГОРНУ Завітавши в гості на твою сторінку,Я відчув до болю, що «жива» Любов.Почуття тріпочуть і тривожить серце.
Це не просто щастя – Я ТЕБЕ ЗНАЙШОВ!Захотілось знову, як тоді… шалено,Ніжно й без зупину ділитись теплом,Заховатись хочу і жити спокійноПід твоїм жіночим і ніжним крилом.Ти у снах приходиш і мені говориш,Що зі мною щирість і любов пізнала,Проте, вітром в полі, чи в життєвім виріНевмолима доля нас не поєднала.Ще живе надія, що тебе в обійми,В поцілунки й ніжність знову поверну,А поки що - МИЛА, ЛЮБА і КОХАНА,Я лише світлину знову пригорну

ВІРШ З ГЛИБОКИМ моральним ЗМІСТОМ  ЗАСТАВЛЯЄ ЗАДУМАТИСЯ:

Чому, навіщо і за що він мрію дівчини згубив,

усі надії, долю і бажання

негідним вчинком спопелив?

СТУДЕНТСЬКЕ ЖИТТЯ - ЦЕ ПРЕКРАСНА ПОРА.

 Це особливий стан душі, це вічна весна. Це символ молодості, інколи необдуманих і легковажних вчинків та часто першої любові. Про одну з таких нещодавно прочитала в газеті «Життя». Історія студентки вразила до глибини душі, викликала співчуття,  бажання застерегти інших.

Зів’яла ромашка

Відцвіла ромашка, пелюстки зів’яли,

Вже й ніхто не скаже, як вона цвіла.

За вікном вставав яскравий ранок

Ішла її сімнадцята весна…

До літа залишилось зовсім мало

Усього лиш декілька весняних днів,

А  травень повертає в серце смуток

І не прогнати спогадів із снів…

Життя студентське вирувало: то лекція, то іспитів пора

Дорослими ставали вже дівчата й чарівний красень із села.

Як тільки в місті він прижився, одразу пару підшукав

Та вибором своїм прекрасним студентське братство здивував.

Оленка - дівчина завидна і батько був її «мажор».

Кольє, сережки і машини і часто навіть Сальвадор.

Іринка – однокурсниця Андрія - вродлива, добра і проста,

І очі синьо-волошкові, і стан прекрасний, і уста.

Навчалася вона відмінно і господинею була.

А яка ж вона була щаслива, як завжди посмішка цвіла!

У гуртожитку, у її кімнаті, життя було веселе, як вона,

А за вікном цвіли каштани. Буяла подихом весна…

 Студенти парами пішли гуляти: хто в парк, а хто на береги Дніпра

Іринка ж залишилася навчатись, а на вікні ромашка зацвіла.

Дівчина з любов’ю роздивлялась, як нове життя росте,

А в думки питання закрадалось: коли ж моє кохання вже прийде?

Незабаром у її кімнату увірвався  сам не свій Андрій.

-         Усю ніч мене не було вдома. Я стомився. Ти мене зігрій.

 Ухопивши дівчину за руку,  він до себе міцно потягнув.

-         Що ти робиш, схаменись, Андрію. Та дівоче тіло він відчув…

Дівчина знесилена й від болю залилась гарячими слізьми:

-         Ти негідник, ти потвора світу. Я тебе благаю, відпусти.

Божевільно кинувся на неї і бажання він задовільнив,

А тоді, немов брудну ганчірку, «Квазімодо»  Іру відпустив.

Мов дитя маленьке, дівчина скрутилась і ридала гірко від біди і зла:

-         Що ж ти за людина? Чому ж так зі мною? Я ж тобі бажала лиш добра.

Зрозумівши, шо біду накоїв,  до Іринки голову схилив:

-      Я тебе не кину, ти лихе не думай. Я тебе, «кохана», вже давно любив.

-         Я твоя кохана? Збожеволів, нелюд. Ти Оленку любиш. Сам казав мені.

Що мені робити? Як я буду жити? Ти вбив мою надію. Знаєш це, чи ні?

-         Вона мені учора заявила, що я селюк, нікчема і бідняк…

-         Прости мені, це їй я так помстився, та й в голові шумить коньяк…

Слова свої кидав на вітер, бо знав, що це лише слова,

А в дівчини ридало серце і на шматки кроїлася душа. 

Він просив нікому не казати. Таємницю їхню берегти,

А уже через неділю-другу, наказав забути про гріхи…

На дворі сміялися дівчата, цілувались пари голубів.

На вікні в Іринки - зів’яла ромашка і цвіт її невинний давно облетів.

**********

Мені б хотілось, щоб звершилось чудо і настав у часі день для каяття.

Щоб рука об руку йшли Андрій та Іра, і в сім’ї прижилось щасливе життя….

ЗАСУДЖУВАТИ ЧИ НІ – ВИРІШУЙТЕ САМІ…

«Схолодніло… »

Вже скроні мої посивіли,

перечитана книга життя,

 а молодість тихо  шепоче:

«До мене нема вороття».

 А як хочеться знову почути

 ніжне слово і серця тепло.

 Тільки це уже не вернути.

 Все відправилось в мандри давно.

Любіть свій вік

Любіть свій вік… Це мудрість Ваша… Це те, що робить кращим Вас.

А ті морщинки, що з’явились – хай не нагадують про час.

Не заглядайте у дзеркала – там не побачите страхіть.

 На все дивіться ви інакше, бо це життя – лиш щастя мить.

Цінуйте те, що в подарунок вам доля з неба принесла:

Хай не зів’яне на обличчі ваша не писана краса.

Хай вам по-доброму позаздрить усяк, хто дивиться на вас

За доброту, здоровий розум, за мудре слово кожен раз.

«Ювілей не завжди свято»

Кажуть люди:  «В неї свято!»

Може й так, але чому?

Це ж не 20 і не 30

Пів століття вже живу.                  

Постаріла я від віку

В дзеркало хоч не дивись.

Все не так вже, люди добрі,

Як було воно колись.

Колись, гляну у люстерко -

Бачу вроду молоду,

А тепер – проклята старість

Вкрала талію й красу.

Колись було, як пройдуся

Хлопці слідом, як шнурки.

Тепер навіть  діди лисі

Вже не кличуть: «Йди сюди».

Посивіла голівонька,

Серце вилітає,

А ви кажете: «Подія!

Ювілей стрічає».

Вже не маю, люди милі,

Розуму і слуху,

Але гарну маю я

Від людей науку.

Щоб поправити здоров’я,

І прикрасити роки

Всіх запрошую гостинно

На шампанське і торти.

МОЇ РОКИ

За обрій відправляє жовта Осінь,

Моїх років багатство золоте,

А я радію кожній миті щастя,

Що доля в подарунок принесе.

Вже сріблом заплелось моє волосся

Й непрохана з’явилася вага,

Але я щиро вдячна Богу,

Що до життя не втрачена жага.

Все в мене є: робота, слава, друзі,

І добрих справ позаду немалий укіс...

Проте найбільша моя радість – діти,

Як паросток життя, що крізь асфальт проріс.

МОЇ РОКИ це – дім, сім’я, родина!

Це вірні друзі і свати,

Це сміх онуків і плече колеги,

Це сенс життя, якого треба досягти.

Жовте листя на землю летить,

І бабине літо кружляє,

А серце ще палко горить,

І старість мою не впускає.

КРИЛА

За плечима були крила, хоч я й не літала.

В молоді літа щасливі я про них не знала.

Ніжки рухались швиденько і всюди встигали. 

Та це, мабуть, крила ангела мене підіймали.

Мені снились мої крила.  Я у сні літала,

Та це, мабуть, лише мрія мене обіймала.

Вже роки, що завітали, відібрали сили,

Залишилась лише пам’ять, як крила носили.

У світлинах і альбомах життя пропливає,

Як вернути диво-крила думка не згасає.

Вже не тішать модні сукні – вузькі та широкі.

Відійшли на задній план підбори високі.

Майки й блузи пів-прозорі, при відкриті груди…

На усе давно «ТАБУ». Ми ж ДОРОСЛІ люди!

Стає менше з кожним роком планів і бажання

І думки заполоняють лише сподівання.

 Мої крила опустились, тихо й не помітно.

Вже не можу я «літати», а іду повільно.

Кажуть люди, що я КРИЛА на ДОСВІД змінила.

А я знаю, що в ПОВАЖНІСТЬ другий крок зробила.

 

Я вже не «Я»

Проминув знову день, сіло сонце в зеніт

Завтра прийде світанок, а потім знов зореліт.

Все в природі незмінно і з часом минає,

А життя у людини дуже швидко спливає.

Хай прийде завтрашній день, хай чарує вас світ,

Хай ще довго для нас стукотить часоліт.

Хтось з любов’ю промовляє ніжні слова,

Хай на землю лягає ранкова роса.

Це не просто перлинка із природи чудес

Це чиясь сльозинка, що спустилась з небес.

Так впаде колись і наша сльоза,

Ми всі не вічні, і я вже не «Я».

Я повторюю народу мудрі слова:

«Життя – це прекрасно! На все є пора!»

У природи багато є гарних чудес,

Як падати важко з життєвих небес!

 Я не хочу чоловіка

 Вже давно жила сама

Гарна жінка без тепла.

І вирішила не чекати

Щастя треба пошукати.

Пані зовсім не стара

Лиш пів віку прожила.

Іще можна планувати,

Щоб життя своє міняти.

Розправила брови й груди,

Одягла прикраси,

Й  подалася в світ широкий,

Де найбільші маси.

Ходи зранку до обіду

Вдивляється в вічі,

Щоб найкращі десь знайти

Очі чоловічі.

Баче - блиснули здаля,

Наче синє море,

Й враз волошками зацвіло

Усе людське поле.

Загорілось в жінки жаром

Ніжне її тіло,

А вуста її шепочуть:

-         Буде з нього діло.

Враз до нього повернула

Свої карі очі,

І забилось її серце,

Мов в літа дівочі.

Знов відчула, що на диво

Серцю стало дуже мило:

-         Пальто, шляпа і портфель –

Видно зразу, що «КАБЄЛЬ»…

Чоловік замітив стать

Й очі бісиком горять.

І оцінює здаля:

-         Чи буде вона моя?

Миттю з лоба опускає

Окуляри модні,

Й каже жіночці одразу:

-         Ви мене достойні!!!

Від почутого її зачепило душу:

-         Комплімент такий мені

Я прийняти мушу.

Тут павліном чоловік

 підійшов до жінки,

Й на чоло йому лягли,

Мов роса краплинки.

Леді руку подає

Й просить кавалера,

Щоб розмову розпочати

З кави і еклера.

Коли ці слова почув,

Мов бальзам на душу

Продзвеніло в голові:

-         Я ж її – красуню цю

Віддячити мушу.

Незабаром голубки

вже зайшли до хати,

Й стали одяг верхній свій

Із себе знімати.

Скинув шляпу: - Ой, біда!

Там волосся вже нема.

Потім зняв своє пальто,

А під ним – брудне манто.

Окуляри він підніс –

Бачить жінка – довгий ніс.

Зуби вийняв – гірші звуки.

Кому треба такі муки?

І запитує себе: -

Чи достойний він мене?

Не коханий, а опіка.

Я не хочу чоловіка!!!

 «Зрада очима жінки»   

Коли життя пливе невпинно,

Стрімка  ріка  бушує у  душі,

тоді людина забува про старість,

і часто робить помилки страшні.

Гуля - вона лиш думає про втіху,

про насолоду і щасливі дні,

а вже коли нагряне старість –

почнуться дні суворі і страшні.

Коли вже  діти не прийдуть до батька,

Не защебечуть внуки у сім’ї –

тоді подума,  вже старий гуляка:

«Я щось робив не правильно в житті».

І просить він прощення у дружини,

і внука голову він хоче цілувать,

але ніхто такому батьку й діду

не схоче слова доброго сказать. 

Для більш зручного читання тексту

 натисність на картинку

⇓

     

Іноді у погоні за особистим щастям, кар’єрним зростом та іншими життєвими благами ми забуваємо приділити час нашим батькам, бабусям і дідусям. Ми забуваємо, але вони про нас пам’ятають завжди, саме про це і розповідь

 

ГОЛУБИ СИЗЕНЬКІ

Пара сизих голубів на гілочку сіла.

Торкотіли про кохання, про щось гомоніли.

Притулялись голівками, дзьобиком цілувались,

Заглядали в оченята, потім обійнялись…

Під деревом, на лавочці, жіночка сиділа

І мов тая горличка з дідом говорила.

Він тримав її за руку, на плече схилився

думав про майбутні дні, думав і журився.

Ще колись, у вівтаря, присягнувся Богу,

Що усе життя пройдуть вірно, «нога в ногу».

А сьогодні молить Бога, щоб разом у вирій

Їхні душі відлетіли у любові щирій.

Любується сивий голуб на свою голубку,

Хоч роки уже змінили чорнооку любку.

Хвилюється, хто водички їй зможе подати.

Запитати про здоров’я, словечко сказати.

А було колись інакше…Літа молодії…

Була донечка-красуня і були надії.

Все для неї старалися. Освіту давали,

Модні сукні і квартиру їй подарували.

Самі – стомлені, голодні не раз засинали.

На життя-буття своє копійки збирали.

Дуже прагнули батьки доні догодити,

Щоб могла вона достойно і багато жити.

Стала лікарем донька. Кар’єрно зростала.

Уже й доля подарунком її привітала.

Не бідненький чоловік, вілла і машина.

Вже й весілля час настав. Урочиста днина.

Запросила маму й тата, дала настанови

Які треба підібрати для обох обнови.

Розказала в якій руці виделку тримати,

І якими шматочками їм хліба кусати.

Щоби ножик і серветку тримали в порядку,

Щоб на фото не ставали ні на яку згадку.

На весіллі зібралися шановані гості

І із вуст уже звучали побажання й тости.

«Банк», «кредити» і «оферта» - ділова розмова,

Лиш батьки не говорили ні одного слова.

Лились пісні незнайомі, шампанське рікою,

Шоколадні фонтани, лебідь зі стрілою:

- Чом ви, мамо, оцю хустку на себе нап’яли?

Чому татові краватку таку стару дали?

Сядьте собі у куточку і сидіть тихенько.

Не показуйтесь на люди. Краще йдіть хутенько.

І покинули старенькі донине весілля.

Йшли додому плакали, залишив застілля.

Всю дорогу втішав жінку, що гірко ридала:

- Чого ж я своїй донечці у житті не дала?

Їй, коханій, все найкраще завжди віддавали,

А себе і свої руки ми не шанували…

Бізнес, гроші і комфорт вже звичне для доні.

А у матері і батька посивіли скроні.

Не приїдуть молодята. Десь-колись подзвонять,

І розмовами своїми лиш журбу нагонять:

- У Париж уже онуків вчора проводжали,

А сьогодні батьків зятя з Мальдівів стрічали...

Швидко сплинуло життя, вже й батьки старенькі,

Проте, в злагоді живуть «ГОЛУБИ СИЗЕНЬКІ».

Замість внуків і дітей до них прилітають

Їхні любі голуби, бо гніздечко мають.

Молоденька горличка милому торкоче,

Що прийшов уже той час, коли діток хоче.

Дай же, Боже, усім людям таких дітей мати,

Щоб своїх батьків ЗАВЖДИ могли ШАНУВАТИ.

За дароване життя і те, що їм дали,

Щоби діти про батьків пожиттєво дбали.

 

 

 

 

 

 

СОЛОВ’ЇНА ПІСНЯ

Світ природи дивний, на усе багатий,

А пташиним співом аж надто строкатий.

У липовім листі соловей співає

Ще з самого рання кохану шукає.

Кожну ноту соловейко, як ніхто виводить,

І свої бажання щирі у пісні доводить.

За законами природи, ще з весни співають

Лише старші солов’ї, що пару шукають.

А дівчата-солов'їнки слухають романси

І готують женихам мелодії-шанси.

Солов’їнка у відповідь лиш тоді співає,

Коли свого коханого «твердо» обирає.

Її пісня така ніжна, лагідна і щира,

Що аж мліє серце в нього від такого дива.

Наречений всіх скликає на гучне застілля.

І тоді пташиний рід гуляє весілля.

Солов’їна пісня ллється до самого рання,

Всі радіють від душі за щире кохання.

Ще тьохкає соловейко своїй любій пані

Коли вона висиджує солов’ята гарні.

А як з’явиться сім’я, хлопотів багато

Не до пісні солов’ю, трудиться завзято.

Перед вильотом у вирій батько почне вчити

Свого сина молодого як дівчат любити.

Проте пісню цю величну не можна співати,

Лиш окремі чудо-звуки можна починати.

На весні, як прийде час, кохану обрати

Треба пісню фантастичну їй подарувати.

ДЕТЯМ

Все говорят, что женщина счастлива

Когда машина, дом, друзья, уют.

А я скажу, что мое счастье – дети,

И пусть меня другие не поймут.

Я их люблю, ценю и уважаю

Я жду когда придут иль позвонят.

И я как мать за них переживаю.

Зато они не могут огорчать.

Пока живу я детям помогаю.

Все лучшее хочу я им отдать.

Своих внучат я просто обожаю

Для них готова звездочку достать.

Я им желаю счастья и успехов.

Чтобы любовью полнился их дом.

Чтобы их люди в жизни уважали,

И чтобы мать могли согреть потом.