Не почувши солов’їв у місті,
Не відчувши запаху трави
Подумки вертаюся додому
До найріднішої у світі сторони.
У те село, в якому народилась
Де батьків коріння пророста
Де сорочку мати вишивала,
Де на щастя рушника дала.
Я біжу думками в росяні світанки,
Де стрічає зиму осінь золота,
Де колись зозуля сівши на хатину
Відпускала людям молоді літа.
Де в кутку господи зацвіла калина,
Й пахне матіола у садку,
Де за столом збирається родина
Розділити радість і біду.
Пригадалось знову те п’янке повітря,
І вода із річки, що здаля тече
Як приємно пахне вже дозріла м’ята,
Як в печі бабуся пиріжки пече.
Дід клепає косу, вставши спозаранку
Щоб скосити знову свіжої трави,
А сусідка ніжно набира з криниці
Чистої, джерельної, цілющої води.
Щоб відчути долі радісні хвилини,
Щоб вдихнути в себе колорит села
Повертатись треба і дочці і сину
До теплого родинного гнізда.
Сільські мотиви
Тут все моє. Тут все знайоме
До болю рідне все мені
І ті ставки і ті тополі,
І ті замріяні хати.
Йду по дорозі, й бачу небо,
Й грайливе сонячне тепло,
І ту стежину, що обабіч
Веде у юності село.
Милує очі тихий вечір
І білий лебідь на ставку,
Що дивлячись у ясні зорі
Чека лебідоньку свою.
Стомившись від важкої праці
Іде бабуся спочивать,
А молоді, гарячі хлопці
Ідуть до клубу танцювать.
Їх зачекалися дівчата,
Неначе принца у казках,
І світяться сільські мотиви
Лиш тільки радістю в очах.
І мовиться чарівне слово
І пахне м’ята у саду
І шепче зірка вечорова
Сховавшись в росяну траву.
Яка божественна тут аура життя,
Ще й соловей дарує радісні сонати
Це тут земний Подільський рай
Його словами важко описати.
ЩЕДРЕ ЛІТО
Замерехтіла барвами вже осінь,
Скидає перше листя у саду,
А літо поступатися не хоче,
І ще дарує радість і красу.
Куди не глянь – усе чарує,
Усе цвіте, усе вирує.
Земля вся повниться дарами:
Черешні вкрилися плодами,
Дозріла щедро полуниця,
До сонця тягнеться суниця,
Дощик вчасно поливає,
Уже і персик дозріває.
Малина гарно налилася,
А слива у вінок сплелася.
Уже дозріли сочні дині,
І мов медові кавуни,
Зачервонілись помідори,
І досі квітнуть кабачки.
Милують погляд трави буйні,
І запахом п’янить квітник,
Цвіркун всю ніч сонати грає,
А про кохання співає соловейко-чарівник.
Хтось зустрічає сонечко на морі,
А хтось на річці хвилі розганя,
У цю прекрасну пору року
Щасливо люди почуваються щодня.
Не поспішай ще осене у гості,
Свою чарівність нам заворожи.
Дай літу попрощатися з любов’ю,
А потім усі щедроти покажи. (серпень,
2019)
Смуток наповнює душу
Лиш тепер, у срібне надвечір’я,
Коли у відчаї заплакала душа
Хочеться просити односельців:
- Приїжджайте люди до села.
В цю колиску рідного Поділля
У тихенький, милий край,
Туди, де мати сповивала,
І де пісень звучав розмай.
Подивіться, як село вмирає,
Як плаче бабця в самоті,
Як все навколо затихає,
Як не літають журавлі.
Коли надвечір тихо все згасає,
Лиш ясний місяць світиться здаля
Тоді старенька гірко промовляє:
- Чому у мене доленька така?
Я все життя в селі прожила
Трудилась важко в полі я щодня.
Без техніки гектари обробляла
Не мали рученьки спочинку ані дня.
На косовицю вдосвіта ходила
І підкоряла сапою лани,
Я тоннами зерно носила,
Але героями були не ми.
Усе пройшло, минуло все з роками
Лишились тільки спогади сумні.
Чому ж ти, доле, не пошлеш хоч нині
На старість радості мені?
Замела заметіль всі дороги
Не дібратись до мого села
Не доїхати, і не дістатись
І хліба вже вкотре нема.
Вже немає в селі магазина
Ніде булочку бабці купить
Не приїде священик до свята
Щоб стареньким гріхи відмолить.
Зате воля й свобода тим людям,
Які «чистять» відмерлі хати
Наче варвари все розкрадають
Знову смуток наповнює серце,
І плаче сльозами душа
Чому ж така доля проклята
У стареньких із мого села.
У стареньких із мого села.
Родинне тепло
Я рушник український на стіл викладаю
Свіжим хлібом і сіллю його прикрашаю
Я чекаю у гості найріднішу родину
Бабцю й матір, а також рідну дитину.
Такий звичай мені передала матуся
А її ще з дитинства навчила бабуся:
- Щоб злагода й мир у родині велися
Ти хліба святого шанувати навчися.
Я рушник-оберіг вишивала сама,
А потім з любов’ю своїм дітям дала.
Я навчала добро і серця дарувати
І родинне тепло все життя зберігати.
МАТЕРІ
Де зливається небо з ясним видноколом
І співа соловей спозаранку в саду
Там живе моя мама, наче сива голубка
Пригорнувши до себе самотність свою.
Там пройшли її роки життя і надії,
Там зустріла кохання і радісні дні,
Там провела в останнє свого батька і неньку
Там внукам читала Шевченка вірші.
Туди прилітають роки за роками
І ховають за обрій ранкову зорю.
Там стрічає щоразу посивіла матуся
На великі свята родину свою.
Матусю рідненька, прости нас дорослих
Що звили гніздечка не в ріднім краю.
За те, що не вчасно виходить дзвонити
І тішити серце і
душу твою.
Пробач, що долю
свою через нас відпустила
І весільний рушник давала одна.
За те, що добром внукам душі зростила
І дітям своїм все життя віддала.
Хай не стануть тривоги на твої пороги,
І не впаде сльоза із блакитних очей.
Хай сонечком сяє усмішка твоя
Добре слово звучить від рідних дітей.
Вдячність матері
Чи бачив хто, як плаче мати,
Коли зостанеться сама,
Та як вона рахує ночі,
Коли на вулиці зима.
Чи відчував колись синочок,
Як мама кликала його,
Коли боліло в неї серце
А він спішив якраз в кіно.
Чи був спокійним сон у дочки,
Яка забула мамі подзвонити,
Та розпитати неньку про здоров’я,
І трішки її душу звеселити.
А мати зранку порає господу:
То білить хату, то вже хліб пече.
Вона на свята вже чекає гості,
Цей день їй радість принесе.
До Великодня довго готувалась.
Пекла коржі, варила холодець.
Духм’яне м'ясо запікала,
І з риби заливала студинець.
Паски місила стомлена до краю,
З любов’ю прикрашала галунки,
Бо знала, що приїдуть завтра
Її найкращі «діти-голубки».
Із пенсії копійку відкладала,
В хустинку завивала на гудзки,
Бо в хату з’їдеться уся родина:
Дорослі діти, внуки, правнучки.
Своїм сусідам з гонором розкаже,
Що син здалека приїзджав,
Що внук співав про бабцю пісню,
А правнучок у танець запрошав.
Новенький одяг із шафи одягнула,
Хустинку пов’язала «в качурі»,
І сіла перед хатою на лавку,
Щоб «соколяток» стріти у дворі.
Щаслива мати діток пригощає,
Розпитує про кожного із них,
І з насолодою їм в очі заглядає
Та просить Бога, щоб галас цей не стих.
Проминули швидко золоті години,
Вже пакують діти сумки в машини,
А старенька мати витирає сльози,
Що біжать струмочком чистої води.
Підняла, рідненька, рученьку угору,
Щоб «Бувайте» дітям ніжно помахати,
А сама - старенька, сива, мов зозуля
Так не хоче радість знову відпускати.
Дивиться на фото, проклинає долю,
Гірко – гірко плаче знову в самоті,
Але просить Бога: «Бережи їх Отче,
Хай будуть щасливі діти у житті».
Пам’ятайте, люди - матір заслужила,
Щоб її на старість діти берегли,
Щоб не забували вчасно подзвонити,
І слова подяки у серці знайти.
Христос воскрес
Зозуля зранку закувала
Усіх з
Великоднем вітала:
«Христос
воскрес!
Христос воскрес!»
Спускалась
благодать з небес.
Промінчик
сонця посміхнувся
До церкви
ніжно пригорнувся.
Вже землю
нічка покидала
Пора
Великодня настала.
На серці
радість і бажання
До храму йти
з самого рання.
Спекли
паски, «звудили» сало,
Бо свято в
хату завітало.
В четвер
прибрали і помили,
У п’ятницю
до Плащаниці всі ходили.
В суботу
кошики складали,
Всього
найкращого бажали.
Любові, миру
і добра,
Здоров’я,
радості, тепла.
Щоб свято це
відсвяткувати,
І нарік
знову дочекати.
Вже люд
зібрався біля храму,
Донька веде
стареньку маму.
Священик
мовить молитви
Усі радіють
навкруги.
Свічки в корзинах мерехтять
Слова божествені звучать.
Небо землю обіймає,
Народ Ісуса прославляє.
Христос воскрес!
Звучить із уст і від небес.
Христос воскрес!
Воістину воскрес!
Немає коментарів:
Дописати коментар